Що саме цікаве, те , що коли читаєш якусь гіпермегаультрарозумну фразу в очароватєльної блондіночки в статусі, то читаючи знизу копірайт “Пауло Коельйо”, думаєш…..А ТИ ХОТЬ ЗНАЄШ ХТО ЦЕ? ТИ ХОТЬ ОДИН ТВІР ЧИТАЛА? ТИ ВЗАГАЛІ РОЗУМІЄШ ПРО ЩО ТАМ НАПИСАНО І ЯК ВОНО ТЕБЕ СТОСУЄТЬСЯ???

Гадаю кожну НОРМАЛЬНУ людину це бісить… Бісить те, що паплюжать фрази невдало вирвані з контексту, бо так вони абсолютно і повністю міняють своє значення.
Хоча самі слова і несуть якийсь зміст, але він вісімсот раз перекручений і зґвалтований в усі дири…

Самі не шарять і іншим не дають. Понівечена філософія людей, які блять на відміну від цих тупих сук, щось таки думали і хоч якось свої мізки експлуатували!!!

Заїбало…чесне слово…

Коллаж: Алексея ЧУРЮМОВА
Коли люди кажуть, що в них депресія, це може означати все, що завгодно.
У мене депресія, треба з’їсти солодкий пиріжок.
Шоколад дуже добре допомагає мені від депресії.
Якщо я не можу заснути, у мене починається депресія.
Я не люблю, коли дощ. У мене від нього депресія.
Уранці в мене була депресія, але надвечір полегшало.
Учора в мене реально була дуже тяжка депресія.
Тільки-но подивлюся на його фотографію, у мене — депресія.
Як подумаю про завтрашній день, одразу депресія навалюється.

І так далі. Я теж так думав. І казав, напевно. До того моменту, поки не випробував на власній шкурі, що таке депресія насправді — коли ні пиріжок, ні шоколад, ні сонячний день за вікном не допомагають. Не допомагають, бо не хочеться найголовнішого — жити. Як при цьому можна із допомогою спорту чи активного відпочинку лікуватися від депресії, я, їй-богу, не розумію. Власна присутність у цьому світі стає нестерпною — от що таке депресія. Якби я чогось і хотів, то хотів би померти. Але я й цього не хотів, бо цього потрібно хотіти, бажати і щось для цього робити. А я не хотів нічого, у тому числі й жити. От що таке депресія.
Я не знав, що мені робити, а якби й знав, прочитавши корисну книжку доктора Курпатова, то нічого робити не став би, бо не було бажання щось робити, і сил теж не було. Єдине, що я міг робити, — це не робити нічого. Нікого не бачити і нічого не чути. Будь-чия присутність була для мене нестерпним катуванням. Про роботу не могло бути й мови. Я не приймав рішення покинути роботу. Не було нічого такого. Вона просто перестала для мене існувати.

Я перестав ходити на роботу. Не відчув жодного полегшення, але й не прагнув цього. Мені не хотілося жити, і сама лише думка про те, що з цим можна якось примиритися, викликала в мене нудоту й відразу. Задля справедливості мушу сказати, що такої думки в мене не виникало. Але про це мені постійно нагадували. Про те, що життя прекрасне й дивовижне. І що все не так погано, як може видатися. Я добре пам’ятаю, якого пекучого болю завдають ці слова. Це таке саме пекло із чортами й сковорідками, про яке так люблять розповідати побожні бабці. Не знаю, чи є пекло і рай насправді, але я точно знаю, що депресія — це пекло, а люди, котрі кажуть тобі про те, як чудово комусь іншому живеться в раю під назвою «життя», — це чорти.
Може, усе було б не так погано, якби вони цього не казали. Тоді б це було просто не життя. Але тобі знову й знову нагадують, як добре і чудово жити, і тоді ти потрапляєш у пекло, бо для тебе це абсолютно немислимо. А тобі кажуть, що це більш ніж можливо, потрібно лише захотіти, а результат не забариться. Це як сліпому співати пісню: «Как прекрасен этот мир, посмотри». Він не може, розумієте?

Я перестав спілкуватися з людьми, перестав відчиняти двері й реагувати на дзвінки. Найлегше було серед абсолютно незнайомих людей — бо я для них не існую, і це дуже близько до того, що я відчуваю, оскільки не існую для себе самого. Напевно, якби хтось із цих людей заплакав, то я заплакав би теж. Неначе хтось із цих людей мене, нарешті, зрозумів — що вже нічого виправити не можна. Неначе на могилку до мене прийшов — ось таке відчуття.

І, навпаки, добре знайомі тобі люди нічого, окрім туги та розпачу, не викликали. І не тому, що вони якісь особливо погані. Ні. Просто вони з тобою емоційно близькі, і це спонукає їх якось допомогти й підтримати тебе в тяжку хвилину. І немає у світі нічого болючішого в такі хвилини, аніж така «підтримка».
Я перестав будь-що робити взагалі. Переважно спав. Скільки міг. У будь-який час доби. Я не пам’ятаю, чи були в мене якісь особливі сни, щоб про це варто було говорити. Часто чую, як люди скаржаться на кошмари і пов’язують це з депресією. Не знаю. Найстрашнішим для мене кошмаром була реальність. Страшно було не засинати, а прокидатися. А сон, нехай і тимчасово, дозволяв мені від неї сховатися.
Якщо не спалося, я просто лежав, уткнувшись носом у стіну. Полежиш-полежиш, і знову провалюєшся в сон. Підводився лише з необхідності.

Грошей не було. Було багато солоних огірків, сіль, локшина і стара картопля. Я кидав у велику каструлю (щоб надовго вистачило) локшину, картоплю і солоні огірки, варив і їв. «Смакового» бажання їсти в мене не було. Я міг би й сіно жувати, напевно, аби заглушити періодичне відчуття голоду. Щойно голод зникав, я більше їсти не міг. Фізично. Прибирав у холодильник своє вариво і знову втикався носом у стіну.
Скільки це тривало, точно сказати не можу. Місяць, два? Я відмовляв собі в існуванні. Час зупинився. Він втратив будь-який сенс. Скільки часу було на годиннику, значення не мало. Я не знав, що робити далі. Ні, не так. Ніякого «далі» не було. Майбутнього не існувало. Не було жодної думки, навіть найпотаємнішої, що якось я прокинуся, усе це минеться, і мені стане легше. Просто не було ніякого «завтра». Було нестерпне «сьогодні» і абсолютно чуже мені «вчора». Були фотографії якоїсь людини, котрої вже не існує. Книги, які вона читала. Щоденники, які вона вела. Їхня присутність для мене була постійним болісним нагадуванням про якесь «інше життя», якого вже не було. Це так, ніби людина, котра втратила ноги, повернулася додому, а її взуття стоїть у коридорі.

Тому я почав методично знищувати все, що нагадувало мені про моє «минуле життя». Я діставав фотографії і різав їх великими ножицями на дрібну локшину. Здавалося навіть, що з’явився якийсь смисл. Звісно, я розумів, що тільки-но я все це поріжу, усе закінчиться, але мене це анітрохи не хвилювало (і не могло хвилювати). Усе вже закінчилося насправді. А тим часом у мене було багато всього, що потрібно було знищити. Фотографії, щоденники, книжки. І все інше, що хоч віддалено нагадувало мені про «інше життя».
У мене було багато фотографій. Багато книжок. Багато різних зошитів і щоденників. Зошити і книжки я спочатку розривав на окремі сторінки, а потім рвав їх на дрібні клаптики. А фото різав ножицями. Паперовий «фарш» трамбував у пакети, а коли їх ставало багато, виходив на вулицю й викидав у бак для сміття. Спочатку я хотів ще й підпалювати їх, тому виходив увечері, але потім передумав. Буде багато диму, хтось почне ще репетувати, а мені й без того хоч вовком вий.
І що більше я це робив, то легше мені ставало. Щось невловимо змінилося, і я зрозумів, що можу жити далі. Це сталося раніше, ніж закінчилися мої фото й листи. Залишалося ще небагато, але раптом я впіймав себе на думці, що хочу записати щось нове. У новому чистому загальному зошиті в клітинку. І щоб у мене були різнокольорові ручки. Червона і зелена. І синя. І чорна. Дуже хотілося писати обов’язково різнокольоровими ручками. Ще не було ніяких думок про те, що писати, але було вже бажання це зробити. Іноді ми говоримо про те, що хочеться почати життя з чистого аркуша. Я це пережив буквально. Але на підлозі було ще багато «брудних» аркушів із мого минулого життя, і тому я нічого поки що не став писати. Я вирішив покінчити зі своїм минулим. І доки останнього аркуша паперу, котрий нагадував мені про це минуле, не було знищено, я не заспокоївся.
Щось змінилося. До мене поверталися емоції, поверталися бажання. З’явився апетит, інтерес до спілкування. З’явилися думки, котрі здавалися мені важливими, і мені хотілося їх записати. Я почав робити записи в зошиті, і мені це подобалося. Зошит не зберігся — я загубив або викинув його. Але це не має жодного значення. Минуле перестало будь-що значити для мене. Від нього залишаються тільки непевні спогади. Якщо я захочу їх «воскресити», залишаться ці записи. Якщо ні — не залишиться нічого.
Депресія — це посмертне переживання. Подібне до того, що відчуває людина в стані клінічної смерті. Тільки у випадку з депресією тіло людини продовжує жити. Можна рухатися. Їсти. Ходити на роботу. Бути корисним членом суспільства. Мертвим, але корисним. Нікому й на думку не спаде, що ця людина мертва. Тим більше що існують препарати, котрі оживляють її фізіологічні функції: збільшується рухова активність, з’являється рефлекторний та емоційний відгук на зовнішні стимули, частково відновлюється здатність до вольової саморегуляції, нормалізується кровообіг тощо.
І це ніяка не магія Вуду, а елементарна психіатрія. А засоби, що дають змогу зробити з «мертвої» людини зомбі, котрий «оживає», продають у будь-якій аптеці.
Депресія — це більше, ніж відсутність сенсу, наприклад, щось зробити. Депресія — це усвідомлення неможливості жити далі. Це коли розумієш, що життя закінчилося, але тіло все ще продовжує існувати. Ти можеш ворушити ногами або руками, можеш якось розпоряджатися своїм тілом. Але ти не можеш найголовнішого — жити. Залишається тільки одне — щось робити своїм тілом. А воно, без душі, без свого господаря нічого робити не хоче. Бажань немає взагалі. Є потреби.
І потрібно просто не робити того, що робиться з труднощами або «через не можу». І, навпаки, робити те, що хочеться зробити. От і все лікування.
Що може бажати ваше тіло, коли воно хворіє? Подумайте про це. Тіло не може хотіти анальгіну чи таблеток від кашлю. Зате воно може хотіти спокою. Щоб було тепло. Відпочити. Заснути. Тиші і якомога менше світла. І цього більш ніж достатньо для якнайшвидшого одужання.
Я не боровся з депресією. У мене опустилися руки, але я й не намагався їх підняти. Я не міг знайти сили щось змінити, і залишив усе як є. Я не міг змусити себе кудись іти, і тому я лежав. Я хотів забуття, і сон допомагав мені забутися. Я робив лише те, що мені хотілося. А мені не хотілося нічого. Нічого. Я нічого й не робив. Можливо, саме це й урятувало мені життя.
P.S. Описаний мною випадок відноситься приблизно до середини 90-х років. Більше я ніколи не відчував депресії.

Єдине що гріє – можливість на вихідних поїхати покататись на лижах чи борді. Все інше – клінічна депресія.

З.І. Отаке мені, сцука, показало при спробі запостити цей Зайоб:
“Ваш зайоб яката дуже мудра система визначила як спам. Напишіть адміну, якшо ви реальна людина канєшна. Мило: admin@zaibalo.com.ua”
піздєц… лишається тільки писати собі листи…

@

фух

…і голова ще болить від цих чіхів!!!аааагграрр

Раніше я не звертав особливо уваги на людей з собаками. Ввласного пса не мав, але ставився добре – міг погладити і поспілкуватися.

Але все стало іншим коли я став бігати. Мій маршрут проходить по людних тропах власного лісу. Зустрічі з собачниками стали дуже частими. І добре якщо це адекватні люди, які тримають своїх питомців на поводку або беруть їх за ошийник, коли бачуть що я наближаюсь. В деяких рідкісних випадках бувають флегматичні собаки, які тупо не звертають увагу на бігуна. Але переважно ситуація така: собаки бачуть що біжить людина, біжуть за нею, інколи з лаєм, хазяйва намагаються усно, наказами керувати псиною(а толку:-(.

В одному місці ліса, де завалене дерево і зручно сидіти, ця сволота тусить кожен день саме в той час, коли я бігаю. В них три величезні псини (німецька вівчарка і ще якісь), які бігають без прив’язу. І головне, мені здається, що вони навіть пруться з мене, коли я шугаюся від їх йобнутих тварин. Заїбало! Я змінив свій маршрут на інший, щоб з ними не перетинатись.

От прийшла в голову думка: прийду вранці до того поваленого дерева, де собачники люблять відвисати і обмажу салідолом, щоб суки не сідали.